Бюджетний процес і контроль за державними видатками, його особливості

відділу цивільної оборони в 1998р. 3. Напрямки вдосконалення до заповнення дохідної частини місцевого бюджету м. Сміла Рівень соціально-економічного розвитку регіонів неоднаковий, їх доходи відносно вирівнюються за допомогою таких інструментів, диференціація норм відрахувань від загальнодержавних регулюючих доходів та надання субсидій і субвенцій нижчестоячим бюджетам, з одного боку, та передання коштів із бюджетів нижчих рівнів до вищестоящих бюджетів із другого. До 1997 року в Україні було 4 регулюючих загальнодержавних податки: ПДВ, податок із прибутку підприємств і організацій, акцизний збір та прибутковий податок із доходів громадян Законом “Про Державний бюджет України” встановлювалися відрахування від даних податків до бюджетів областей, Автономної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя. Ставки відрахувань диференціювалися залежно від забезпеченості тієї чи іншої області фінансовими ресурсами. Причому, як регулюючий використовувався в основному лише ПДВ, норми відрахувань від податку з прибутку, акцизного збору та прибуткового податку з доходів громадян практично не диференціювалися. З прийняттям нового Закону “Про податок на додану вартість” питання фінансової забезпеченості регіонів стало ще проблематичнішим. За цим законом з 1997р. ПДВ стовідсотково зараховується до державного бюджету. Саме таким чином уряд розвязав проблему розрахунків із відшкодування вхідного ПДВ щодо експортних операцій та вугілля, посилаючись на зарубіжний досвід. В деяких країнах ЄС, наприклад, у Франції та Великобританії, ПДВ повністю зараховується до центрального бюджету. Однак у розвинутих країнах частка ПДВ в державних доходах становить лише 10-18% (в Україні 34,9% у 1996р., по м. Сміла 33,67% у 1996р.), значну питому вагу мають надходження від інших податків, наприклад, від прибуткового податку до 40% (в Україниі лише 12,8%, по м. Сміла 13,02%) . Таким чином можна зробити висновок, що закріплення ПДВ за державним бюджетом позначилось негативно на формуванні дохідної частини місцевого бюджету. І хоч Законом України “Про Державний бюджет України на 1997 рік” бюджетам областей, Автономної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя, областей передано 100% податку з прибутку як це встановлено Законом “Про бюджетну систему України”, 100% плати за землю (замість 70%), 100% плати за придбання торгового патенту, 100% прибуткового податку з громадян та 50% акцизного збору, крім збору із ввезених на територію України підакцизних товарів (замість частини в розмірі 50% та 20% відповідно, які діяли в 1996р.) це не вирішило питання забезпеченості фінансовими ресурсами адміністративно-територіальних утворень. Таким чином, за умови стовідсоткового зарахування ПДВ до державного бюджету надалі слід очікувати подальшої централізації бюджетних коштів. Законом “Про бюджетну систему України ” передбачається регулювання доходів бюджетів з урахуванням економічного, соціального, природного й економічного стану відповідних територій. Проте невідомо за якими критеріями визначається стан цих територій. Тому практика регулювання залишається старою: визначається сума видатків, що не покриваються власними доходами регіонів, на дану величину обраховуються відрахування від загальнодержавних податків і зборів та дотацій з великим впливом субєктивного фактору. Така система не створює стимулів для регіонів щодо збільшення надходжень до бюджетів.Норми відрахування від регулюючих доходів постійно змінюється, що унеможливлює прогнозування доходів регіонів на перспективу. Таблиця 3.1 Динаміка норм відрахувань від загальнодержавних податків та зборів до бюджету. РокиНорми відрахуваньПДВПодатку з прибуткуАкцизного зборуПрибут. Подат. з дох. громадян1995100702050199678,8702050199710050100199810050 Аналогічна ситуація з іншими податками. Із 1992 року встановлене зарахування 30% земельного податку до державного бюджету (з 1997 р. знову 100%, закріплено за місцевими бюджетами), з 1994 р. 80% плати за воду та 40% плати за спецвикористання надр, із 1996 р. 80% лісового доходу, з 1997р. 10% плати за забруднення навколишнього природного середовища належить до державного бюджету, замість 100% перерахування до місцевих бюджетів. Невдосконаленість системи регулювання бюджетів в Україні полягає у відсутності чіткого критерію визначення норм відрахувань та дотацій. Вважаємо за потрібне переглянути порядок зарахування ПДВ, повернувши йому статус регулюючого. Проблему відшкодування вхідного ПДВ можна розвязати іншим способом, наприклад, проводити відшкодування з єдиного державного бюджету, а заборгованість між бюджетами гасити за взаємними розрахунками. Якщо в 1996 р. ПДВ надійшло до місцевого бюджету м. Сміла в розмірі 1904 тис.грн., питома вага складала 33,67% в доходах бюджету, при нормі відрахувань в 1996 р. 78,8% загальнодержавних податків і зборів до місцевого бюджету. При нормі відрахувань хоч би 35% до місцевого бюджету надійшли бюджет кошти в розмірі 852 тис.грн., що дало б можливість профінансувати потребу міста. Для прикладу можна навести такі дані: для фінансування благоустрою міста в 1997 році було витрачено 979 тис.грн.

3.1. Модель фінансового забезпечення соціальної сфери У соціальній сфері України проблема фінансування стоїть особливо гостро. Досить довго переважним джерелом її фінансового забезпечення був бюджет держави. Світова фінансова наука і практика визначають такі джерела фінансування соціальної сфери: - плата за надані послуги; - бюджетні асигнування; - фінансові ресурси підприємств; - кошти спонсорів, меценатів і благодійних організацій та фондів; - страхування; - кредит. Нині в Україні використовуються практично всі джерела, однак стрункої системи не сформовано. Сьогодні в Україні при виділені бюджетних асигнувань переважає принцип малозабезпеченості. Наприклад, житлові субсидії виділяються сімям, якщо плата за житлово-комунальні послуги за нормами споживання перевищує 15% їх сукупного доходу на місяць. До складу установ і організацій, що належать до соціальної сфери, входять ті, що традиційно надавали платні послуги, тобто покриття витрат здійснювалися за рахунок накопичень населення. Це підприємства житлово-комунального господарства, побутового обслуговування, громадського харчування. А останнім часом мережа установ, що надають платні послуги, помітно розширилась, що повязане з кризовим станом економіки України зявилися приватні школи, дитячі садки, гімназії, ліцеї. У вищих навчальних закладах поряд із бюджетними існують і так звані комерційні групи. Аналогічна ситуація склалась і у медицині. Одночасно з державними клініками, центрами, лікарнями існують і приватні. Наступне джерело забезпечення життєдіяльності соціальної сфери фінанси підприємств. Підприємство за рахунок своїх доходів формує соціальну інфраструктуру, що дає змогу максимально задовольнити матеріальні і духовні потреби його працівників. Функціонують відомчі санаторії, будинки відпочинку, профілакторії, дитячі садки, заклади культури, укладаються договори на обслуговування колективу підприємств поліклініками,