Глобалізація світогосподарських зв"язків

угоди. На рубежі XX та XXI ст. все більш популярним стає новий сценарій майбутнього розвитку світової торгової системи та світових ринків капіталу. У колах вчених та політиків ця модель одержала назву “Керовані торгівля та інвестиції” (MTI - Managed Тrade & Investments). Вона зявилася як результат не завжди успішних торгово-фінансових операцій Сполучених Штатів зі своїми торговими партнерами. Найвизначнішим з них, а також найнебезпечнішим для США партнером була й залишається Японія. Основа цієї моделі базується на погодженні й встановленні як на макрокерованому, так і на мікрокерованому рівнях вимог до досягнення балансу у двосторонніх торгово-фінансових відносинах. Якщо до макрокерованого рівня відносять орієнтовні обсяги національного експорту та імпорту у межах таких відносин, то до мікрокерованих орієнтовних цілей відносять двосторонні торгові баланси по окремих товарних групах. Прибічники цього сценарію стверджують, що в разі перемоги моделі МТI глобальна конкуренція перетворюється у безприбуткову гру, в якій країни, що не прийняли нові міжнародні правила, будуть серед тих, що зазнали поразки. Оскільки країни-учасниці на практиці по-різному інтерпретують нові міжнародні правила, на думку засновників цієї моделі вимагатимуться розробка та затвердження кількісних показників у ключових торгових та виробничих секторах економіки [32]. Які ж масштаби глобальних процесів у торгово-фінансовій сфері на рубежі XXI століття? За даними ООН, світовий обсяг прямих іноземних інвестицій на початку 90-х років дещо скоротився у звязку з широкомасштабними змінами у світовій економіці, повязаними значною мірою з розпадом деяких країн, однак з 1993 р. він знову почав зростати і у 1997 р. досяг 3 трлн дол., причому майже 90% цієї суми припадає на ТНК [64]. У середині 90-х років щоденний глобальний рух капіталів сягав 1-1,5 трлн дол. Відбулася значна трансформація глобальних торгових потоків. На активізацію та диверсифікацію цих потоків значно вплинуло те, що оплата товарів та послуг у 116 країнах стала повністю конвертованою, що дозволило усунути валютні обмеження, які перешкоджають світовій торгівлі. У ділових та наукових колах раніше висловлювалася думка про те, що глобалізація приведе до глибокої інтеграції, яка проявлятиметься через розширення сфери діяльності СОТ та застосування практики гармонізації на регіональному рівні. На наступних етапах домінувала думка про те, що лібералізація зовнішніх економічних відносин між країнами-учасницями буде більш дійовим та, мабуть, більш революційним фактором, ніж будь-які інші торгово-політичні рішення. Основним аргументом для такої зміни підходів був надто мізерний прогрес, який було досягнуто у сфері лібералізації через багатонаціональні зусилля. Це пояснюється тим, що СОТ складається з представників більш як 100 національних економік, які дуже відрізняються одна від одної. Тому зовнішні й внутрішні барєри, які поки що залишаються, буде нелегко ліквідувати у майбутньому лише шляхом переговорів. Тільки ті країни, які проявлятимуть щиру зацікавленість у здійсненні подальшої лібералізації й гармонізації своїх економік, зможуть взяти участь у спільних діях. В основу класичної теорії міжнародного поділу праці було покладено уявлення про те, що найбільш промислове розвинуті країни виробляють готову продукцію для внутрішнього споживання й на експорт, у той час як економічно менш розвинуті країни, що знаходяться на периферії світової економіки, поставляють на експорт продукцію видобувної промисловості й сільськогосподарські товари. “Правило кожного розсудливого голови сімї полягає у тому, щоб не намагатися зробити самому річ, яку йому буде дешевше купити, ніж зробити. Те, що розумно в управлінні домашнім господарством, лише у виключному випадку буде безрозсудністю й у великому королівстві”, - така відправна точка аналізу, представленого у 1776 р. Адамом Смітом, засновником концепції вільної торгівлі [34]. Таке уявлення про глобальний розподіл праці раніше якоюсь мірою допомагало пояснювати причини нерівномірності розвитку світової економіки, однак не в змозі було пояснити причини швидкої індустріалізації деяких країн третього світу й їхнього проникнення на світові ринки як експортерів готових виробів і капіталоємної продукції. В кінці XX ст. все ще прийнято вживати поняття “периферія” у світовій економіці. Однак значний інтерес становить аналіз тих унікальних і різноманітних шляхів, якими країни третього світу змогли інтегруватися у світову економіку. Специфіка криється, головним чином, у сфері залучення ними прямих іноземних інвестицій, а також інших їх різновидів, головним чином портфельних, які у деяких країнах відігравали вирішальну роль при переміщенні виробничих потужностей з першого світу у країни третього світу (див. рис. 2.5 та 2.6 додатку) . Динаміка потоку прямих іноземних інвестицій змінювалася протягом другої половини XX ст. На початку 1990-х років потік ПІІ на периферію істотно скоротився, оскільки головні їх джерела у Європі й Японії змінили вектор переважного використання й сконцентрували свій потенціал на придбаннях, поглинаннях та злиттях у промислове розвинутих країнах. До того ж у ці роки довгострокові міжнародні інвестиційні потоки частіше здійснювалися через випуск міжнародних облігацій або шляхом жорсткого банківського кредитування. Одне з найбільших реформувань світового виробництва сталося після нафтової кризи 1970-1980-х рр. Воно привело до великого переміщення виробничого потенціалу з розвинутих країн у країни третього світу і, головним чином, у найбільш динамічні НІК. У 1990-і роки значно зросла частка іноземних інвестицій у країни колишнього соціалістичного табору. Переміщення у ці країни виробничих потужностей відбувалося часто у формі переводу складальних дільниць, підрозділів по виготовленню окремих вузлів, і лише у дуже рідких випадках разом із виробництвом переносилися ключові дослідницькі й проектні служби. Перенесення останніх відбувалося, як правило, між розвинутими індустріальними країнами [36]. На глобальне переміщення виробничого потенціалу вплинуло декілька факторів: Ш зростаюча мобільність капіталу, потужний потік кредитування країн третього світу як банківськими й іншими фінансовими інститутами, так і приватними інвесторами, які намагаються одержати швидкий прибуток при розміщенні коштів на периферії (див. рис. 2.7 додатку); Ш зусилля багатонаціональних інститутів, таких, як МВФ, Світовий Банк, ЄБРР та інших, які спрямовані на допомогу й сприяння в процесі надання іноземних інвестицій; Ш прогрес, досягнутий у транспортуванні та телекомунікаціях (контейнерні перевезення, широкофюзеляжні літаки, оптико-волоконний та супутниковий звязок), який значно скоротив організаційно-технічні витрати, повязані з передислокацією компаній. Проблема створення лібералізованої торгівлі нового порядку обумовила появу нових організаційних форм, серед яких найбільше застосування одержали створення торгових блоків чи систем керованої торгівлі, а також повернення до добровільних угод по регулюванню обсягів