Способи забезпечення кредитів

приймають участь два субєкти кредитор та позичальник, зазначений вище механізм враховує місце кожного з них. Кредитор, надаючи кредит, виступає організатором кредитного процесу, захищаючи свої інтереси. Виходячи з обєктивної економічної основи, кредитор вибирає такі форми вкладення залучених коштів, кількісні параметри позички, методи її погашення, умови кредитної угоди, при яких би створювалися передумови для своєчасного та повного повернення вартості, що було надано в позику. Однак зворотній рух зазначеної вартості залежить від кредитоспроможності позичальника, що використовує її в своєму обігу, від загальної економічної конюнктури ринку. Кредитна угода передбачає виникнення зобовязань позичальника повернути відповідний борг. Практика показує, що наявність зобовязань (в різних формах) ще не означає гарантії та своєчасного повернення. Виникнення інфляційних процесів в економіці може призвести до знецінення суми, що було надано в позику, а погіршення фінансового стану позичальника порушення строків повернення кредиту. Тому світовий досвід банківської діяльності виробив механізм організації повернення кредиту, що включає в себе, зокрема, порядок погашення конкретної позики за рахунок виручки (доходу), юридичне закріплення її порядку погашення в кредитній угоді, і, нарешті, використання різноманітних форм забезпечення повноти та своєчасності зворотного руху вартості, що було надано в позику. Отже, загалом в теорії банківської діяльності під поняттям форми (способу) забезпечення кредиту слід розуміти конкретні джерела погашення наявного боргу, юридичне оформлення права кредитора на їх використання, організацію контролю банку за достатністю та прийнятністю даних джерел. Іншими словами, якщо механізм погашення позики за рахунок доходу і його закріплення в кредитних угодах виступає основною передумовою повернення кредиту, то визначення способів забезпечення представляє гарантію цього повернення. Якщо все ж звернутися до практики банківської діяльності, то можна відзначити той факт, що мета прийняття забезпечення по позиці полягає в тому, щоб отримати окремі права понад основних прав по угоді у відношенні порушення вимог проти клієнта, якщо умови повернення позики останнім було не виконано. Отже, забезпечення приймається, у випадку, коли банківські фахівці вважають, що особисті зобовязання клієнта недостатні для її повного погашення. Слід сказати, що в принципі, кредитування, не будучи захищеним надійним забезпеченням, становиться дуже спекулятивним видом діяльності і може здійснюватися (якщо це можливо) тільки шляхом стягування відсотків, що було б неприйнятним для нормальних комерційних та особистих інтересів. Спробуємо коротко сформулювати основні причини виникнення самого терміну забезпечення в теорії та практиці кредитування, звернувшись знову ж до практики банкірів англійської школи, позиція яких з цього приводу є дуже цікавою. Отже, на їх думку, першою причиною є те, що у випадку неплатоспроможності позичальника банк може уникнути всіх наслідків його банкрутства (якщо позичальник приватна особа або товариство) або ліквідації (якщо позичальник акціонерна компанія). Якщо було б отримане адекватне забезпечення, то вся сума боргу повинна бути відшкодована за рахунок його продажу, причому додатково отримані кошти можуть бути віднесені до активів, що мають бути розподілені серед інших кредиторів. Якщо ж позичка була незабезпечена, банк зможе відстоювати свої інтереси на суму позики, що йому належить у змаганні з іншими кредиторами і, можливо, отримає лише незначну частину боргу тільки після того, як сумарні активи компанії, що належать до розподілу, будуть співставлені з її сумарними зобовязаннями. Інша причина стосується не стільки здатності позичальника погасити позику, скільки його “бажання” це зробити, тобто сумлінності у відносинах між банком та позичальником, яку зарубіжні банкіри ставлять далеко не на останнє місце, що, мабуть, слід робити й вітчизняним. Дозволити позичальнику представляти банк в якості джерела легкодоступних коштів, які можна повернути, коли заманеться, не можна вважати ні вдалою банківською практикою, ні проявленням “доброти” до клієнта. Більше того, для банка життєво необхідно, що б його позики постійно знаходились в обігу; банк це головним чином джерело короткострокового кредиту. Таким чином, затримка у виплаті великої позики може негативно позначитись на потоку грошових коштів банку. Прийняття забезпечення дозволяє уникнути цієї проблеми. Отже, забезпеченість виступає важливим елементом кредитування, з чим не можна не погодитись. В цьому зв'язку позики можуть мати пряме та непряме забезпечення, або взагалі не мати його. В міжнародній практиці кредити часто класифікують на забезпечені, незабезпечені та ті, що мають часткове забезпечення. Якщо, для прикладу, кредит виданий під запаси готової продукції, на яку, як виявилось, відсутній попит, то такий кредит, хоча і забезпечений товарно-матеріальними цінностями, навряд чи можна назвати надійним. Навпаки, повернення позики в даному випадку досить проблематичне, у зв'язку з чим її слід віднести до розряду ненадійних позичок. В якості відступу зазначимо, що у вітчизняній банківській практиці, як в зарубіжній, забезпечення теж виступає одним з критеріїв класифікації кредитів. Так згідно Положення Національного банку України “Про кредитування” з точки зору забезпечення виділяють наступні види кредитів: забезпечені заставою (майном, майновими правами, цінними паперами), гарантовані (фінансами чи майном третьої особи), з іншим забезпеченням (поручительство, свідоцтво страхової організації), незабезпечені (бланкові). Отже, повертаючись, відзначимо, що вся справа, мабуть, в якості забезпечення. Якщо воно є, якщо воно ліквідне і достатнє, то це не так погано для кредиту, і навряд чи таке забезпечення слід ігнорувати. З іншого боку, було б невірним не приймати до уваги позитивні якості незабезпечених (бланкових) кредитів, особливо тоді, коли вони надаються першокласним позичальникам і гарантом (і в цьому змісті забезпеченням поверненості кредиту) є все майно позичальника. В західній практиці незабезпечені позики надаються як юридичним, так і фізичним, приватним особам. При видачі незабезпеченого (бланкового) кредиту підприємствам враховується репутація позичальника, його фінансовий стан, майбутній дохід, а також колишнє дотримання правил кредитування (кредитна історія). Незабезпечені позики можуть надаватися у значних сумах великим підприємствам, торгівельним компаніям, що є першокласними позичальниками, мають кваліфіковане керівництво і добру кредитну історію. В більшості своїй це відноситься й до приватних осіб. Банки, надаючи бланкові кредити окремим особам, оцінюють при цьому їх майно, враховують наявність власного нерухомого майна, постійного місця праці протягом кількох років, своєчасність погашення позичок в минулому. Але все ж забезпечення залишається фундаментальним елементом системи банківського кредитування. Його прийнято вважати "останньою лінією оборони" при вирішенні питання